Чалий Олександр Васильович (неофіційна автобіографія)

До мене звернулися з проханням написати про себе щось, схоже на автобіографію, на 3 сторінки машинописного тексту. Я відчуваю труднощі через те, що важко написати про себе так багато, адже я, як і всі, вчився в школі, потім в університеті, а працював лише в двох місцях – Київському державному університеті ім. Тараса Шевченка і Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця. Здається, більше і немає про що писати. Мабуть я спробую написати розширену і неофіційну автобіографію, торкаючись тих подій, які хвилювали мене на різних етапах мого життя. Це мій перший подібний досвід. І ще одне зауваження перед тим, як я розпочну реалізувати цей задум: мені б дуже не хотілося хвалити себе через те, що це нескромно і, чесно кажучи, мені не властиво. Але якщо читач відчує подібне – нехай він знає, що це не є притаманна мені якість.

Я народився 17 жовтня 1938 року в м. Києві. Я, хоча це відбулося достатньо давно, (особливо з точки зору моїх теперішніх студентів) я відчуваю себе так, буцімто мені зараз років 30, не більше. Говорю це абсолютно щиро! Як прийнято було писати в анкетах, я народився в родині службовців. Мої батьки все своє життя пропрацювали в Академії наук України: мама – спочатку в Інституті геології, а потім – в Інституті економіки, а батько – в Інституті загальної і неорганічної хімії. В Інституті геології мама працювала в геологічних експедиціях, і я десь з трьох років був з нею. А до того я жив у моєї бабусі Марії Тимофіївни в селі Македони під Ржищевим. Там я навчився говорити. Моя перша мова була українська.

Мама і бабуся пізніше розповідали мені про такий цікавий (як на мене) факт моєї біографії. Мені було трошки більше двох років. Мама приїхала в Македони з експедиції забрати мене до Києва. Я не впізнав її, заховався за бабусину спідницю і закричав: «К чортий матері, к чортий матері!». Мама заплакала і сказала мені: «Синочок, це я – твоя мама!». Я, звичайно, дуже швидко звик до мами, а потім ми з нею поїхали до Кривого Рогу в геологічну експедицію. Там нас застав початок війни. Ми не мали можливості повернутися до Києва (німці дуже швидко наступали і взяли Київ у вересні 1941 року), на підводах стали рухатись на схід, добираючись до м. Уфа, куди була евакуйована Академія наук України. Все, що починається з того часу (мені тоді було 3 роки) я вже пам’ятаю дуже добре. Ми пробули в Уфі приблизно півтора роки і навесні 1943 року разом з Академією наук перебралися до Москви. Академія наук України розмістилася в готелі «Новомосковська» на березі річки Москва, дуже недалеко (приблизно на відстані півкілометра) від Красної площі. Зараз цей готель перебудований у 5-зірковий готель «Кемплінский» - він стоїть як раз через річку напроти готелю «Росія».

Дуже яскравою подією, яка запам’яталася мені на все життя, був приїзд до Москви мого батька після прориву блокади Ленінграду. Батько був призваний до лав Радянської Армії у 1939 році і брав участь у бойових діях на Ленінградському фронті під час війни з Фінляндією, а потім з Німеччиною. Під час блокади військові хімічні лабораторії, де готувалася відповідь на випадок застосування фашистами хімічної зброї, знаходилися в казематах Петропавлівської фортеці. Батько, який ще до війни захистив кандидатську дисертацію, демобілізувався лише в 1946 році, повернувся до Києва, став знову працювати в Інституті загальної і неорганічної хімії в лабораторії рентгеноструктурного аналізу, згодом захистив дисертацію на вчену ступінь доктора хімічних наук, розробив дуже перспективний метод отримання феритів з гідроокисів металів. Так ось, повертаючись до його приїзду до Москви, пригадую, як він привіз мені справжню військову форму мого розміру з генеральськими, я так тоді був впевнений, погонами, тобто з однією великою зірочкою (як у майора, але без 2-х смужок). Мені віддавали честь всі офіцери та солдати, які казали, по-доброму посміхаючись: «Здравия желаем, товарищ генерал!».

Ще один яскравий спогад тих років. На честь звільнення наших міст від фашистів в Москві часто відбувалися салюти і різнобарвні гарячі гільзи від ракет падали прямо на площу перед нашим готелем. Звичайно, ми були на цій площі і верещали від радості при кожному залпі салюту. Але одного разу (здається, це було у грудні 1943 року) ракета впала на шапку дівчинки. Шапка загорілася. Дорослі збили вогонь, інцидент був вичерпаний, але спогади залишилися на все життя не тільки у неї, але й у мене теж.

Весною 1944 року, приблизно через півроку після звільнення Києва, Академія наук України повернулася до Києва. Я з мамою жив спочатку в кімнаті, котру нам дали прямо в приміщенні Інституту геології на розі вул. Володимирської та вул. Леніна (зараз вул. Богдана Хмельницького) в тій будівлі, де зараз знаходиться Геологічний музей НАН України. Досі пам’ятаю експонати цього музею і серед них скелет величезного мамонта з, мабуть, двометровими бивнями. Потім ми отримали кімнату в комунальній квартирі (в ній жили, окрім нас, ще 6 сімей) в будинку Морозова на розі Володимирській і Толстого. Бомбардування Києва продовжувалися, здається до початку 1945 року. Пам’ятаю, як я із своїм сусідом по квартирі Льонею Крощенко дивилися з балкона його кімнати, що виходила на парк Шевченка, на дуже яскраве і страшне для нас, 6-річних пацанів, видовище – польоти трасуючих куль у нічному небі над Києвом.

У вересні 1946 року я пішов до школи. Я вчився у 86 школі спочатку на вул. Круглоуніверситетській, потім на вул. Дарвіна. Згодом нашу школу перевели на Леніна, 10 і, нарешті, весь наш клас став вчитися в 53 школі в прохідному дворі з вул. Леніна на вул. Прорізну. З дев’ятого класу (це був 1955 р.) ми почали вчитися разом з дівчатами. Я був відмінником (у мене за весь час навчання в школі була лише одна четвірка з російської мови в першій чверті першого класу, бо я не вмів до школи читати!). Непогано вже знав англійську мову (мама віддала мене в гурток англійської мови в Будинку вчених АН України ще до вступу в перший клас школи). Багато займався спортом (боротьбою, боксом, спортивною гімнастикою, але більш за все - плаванням і водним поло разом із своїми друзями Вовою Туржанським і Льовою Чепіновим). Це давало мені певні переваги перед моїми однокласниками в очах дівчат, що я, чесно кажучи, відчував. Особливо мені подобалася одна дівчинка Люда Бабарина, але я не міг їй про це сказати, тому що мій близький друг Вадик Механошин випередив мене. Того року я з батьками вперше був на морі в Одесі і спізнився на тиждень на шкільні заняття. Дуже жаль, що так вийшло! На першому ж уроці Вадик розповів мені, що Люда йому дуже подобається (мабуть, він не забарився сказати це мені, побачивши, як я на неї дивлюся). Природно, я «ушел с дороги – такой закон» дружби.

Пройшло 10 років, і я вже проходжу співбесіду (у мене золота медаль) для вступу до Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка на радіофізичний факультет. Тоді на радіофаці була кафедра ядерної фізики. І я, як і багато молодих людей в ті роки, марив ядерною фізикою. Можливо, хтось пам’ятає відомі тоді слова поета «что-то физики – в почете, что-то лирики – в загоне». Це про 50-60 роки минулого століття! Я успішно пройшов співбесіду і став студентом … фізичного (а не радіофізичного) факультету, тому що кафедра ядерної фізики була переведена на фізичний факультет. Правда, після 5 семестру, коли настав момент розподілу за спеціалізаціями, мої друзі, студенти 5-го курсу фізичного факультету, порадили мені не йти на кафедру ядерної фізики (в Києві тоді було мало фізиків-теоретиків в галузі ядерної фізики, а я хотів бути саме таким спеціалістом). Так я обрав спеціалізацію «Теоретична фізика» і, чесно кажучи, ніколи не жалкував про це. Теоретична фізика – найбільш складний розділ фізики, який передбачає наявність глибоких знань одночасно і в математиці, і в фізиці. Вони у мене, здається, є – я першим із своїх приблизно 150 однокурсників став у 1966 році кандидатом наук, а в 39 років, весною 1978 року, – доктором фізико-математичних наук.

Своїм самим плідним періодом наукового життя я вважаю 70-і роки, коли я працював над докторською дисертацією з фазових переходів і критичних явищ – області теоретичної та експериментальної фізики, котра бурхливо розвивалася в той час. Під моїм керівництвом працювали мої учні, багато з яких стали потім докторами і кандидатами наук. Серед них доктор фізико-математичних наук Сисоєв В.М. (зараз професор кафедри молекулярної фізики Київського національного університету імені Тараса Шевченка), доктор наук Ханс-Йорг Могель (зараз професор кафедри фізичної хімії Гірської Академії м. Фрайберга, Німеччина), доктор фізико-математичних наук, професор Фахретдинов І.А. (зараз зав. кафедри молекулярної фізики Башкирського педагогічного університету в м. Уфа, Росія), кандидати фізико-математичних наук Циганов М.Л., Лакоза Є.Л., Бойко В.Г., Олейникова А.В., Нежинський І.В., Лабінов М.С. та інші. Наші наукові огляди і статті друкувалися в найкращих фізичних журналах, таких як «Успехи физических наук», «Журнал экспериментальной и теоретической физики», «Теоретическая и математическая физика», «Оптика и спектроскопия», «Журнал физической химии», «Український фізичний журнал» та ін.

З роками додається життєвий та науковий досвід. На жаль, з роками час прискорює свій біг, а життя приносить не тільки успіхи, але й тяжкі втрати. В 1977 році пішла з життя моя дружина Інна, мати мого єдиного сина Кирила. Вона померла від раку, коли їй було лише 31 рік. Моєму сину було тоді сім років. Я старався з усіх сил продовжити її життя. Останні роки (це були 1974-1977 рр.), поки вона була ще жива, у мене було більше знайомих серед медиків, ніж серед фізиків. Серед них відомі лікарі – професори Гавалло і Свєт-Молдавський з Москви, професори Некрасов, Черниченко, Касьяненко з Києва та багато інших. Це були хірурги, радіологи, хіміотерапевти, іммунологи. На жаль, ця хвороба на останніх її стадіях поки ще не лікується.

Я вірю в закон «збереження щастя». Після цих випробувань доля так склалася, що в моєму житті з’явилася Люда Черненко, котра стала для Кирила справжньою мамою, а для мене – дружиною і другом. Вся наша родина складається з професійних фізиків. Люда – фізик-теоретик, кандидат фізико-математичних наук. Її дисертація присвячена розсіянню електромагнітних хвиль та нейтронів в рідинах поблизу критичної точки. Зараз вона працює в Інституті хімії поверхні НАН України імені академіка О.О. Чуйка. Пам’ятаю, як на одній зустрічі зі студентами мене спитали: «Олександр Васильович, який Ваш ідеал жінки?». Я трошки подумав і відповів: «Формула мого жіночого ідеалу = одна третина від суми трьох чудових жінок, а саме: 1) Марія Складовська-Кюрі (така ж розумна, як вона) + 2) Пенелопа (така ж вірна, як вона) + 3) Бриджіт Бардо (така ж жіночна, як вона). Дужа схожа на цей ідеал моя дружина». Кирил 2 роки тому успішно захистив докторську дисертацію з фізико-математичних наук в спеціалізованій раді фізичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Він багато поїздив по світу, зокрема 4 роки вчився у Японії, отримав там диплом доктора філософії (PhD) з інженерії. Знає японську мову, хоча скоріше за все її вивчити до кінця неможливо. Зараз він працює професором кафедри медичної інформатики Національної медичної академії післядипломної освіти імені П.Л. Шупіка. Завдяки Кирилу та його дружині Галині, з якою мій син познайомився в Санкт-Петербурзі, де вони навчалися в університеті, я вже 6 років перебуваю в новій для мене якості дідуся своєї любимої онуки Сонечки.

Вже досить тривалий час, починаючи з кінця 70-х років, мене все більше цікавить медицина, точніше поєднання фізики і медицини. Тому для мене був досить природним перехід з Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка до Київського медичного інституту ім. О.О. Богомольця, куди мене запросили завідувати кафедрою фізики навесні 1983 року. Як відбувся цей поворот в моєму житті? Як сказав один дуже гарний фізик, лауреат Нобелевської премії Ілля Пригожин: «Життя – це ланцюг біфуркацій». Моїм сусідом по поверху у будинку, де я живу, був професор кафедри гістології нашого медичного університету Г.А. Константинівський. Він розповів мені про оголошення конкурсу на завідування кафедри фізики тоді Київського медичного інституту. Коли я виявив свій інтерес, він, знаючи мене багато років, передав свою думку про мене, як про порядну людину, завідувачу кафедри гістології, проректору з навчальної роботи КМІ професору К.С. Кабаку. А той порекомендував мене тодішньому ректору, професору С.С. Лаврику. В результаті з досить великої кількості кандидатів вибір керівництва і Вченої ради КМІ був відданий мені в тій непростій ситуації, яка існувала у зв’язку з несподіваною появою вакансії на посаду завідувача кафедри фізики.

Хочу ще раз сказати, що (як і у випадку з вибором теоретичної фізики як своєї спеціальності на все життя) я ніколи не жалкував про те, що став працювати в Київському медичному інституті і досі працюю тепер вже в Національному медичному університеті імені О.О. Богомольця. Я познайомився і здружився з багатьма своїми колегами – завідувачами кафедрами, професорами, викладачами і співробітниками нашого славетного Національного медичного університету. Я вважаю себе щасливим, тому що маю можливість вчитися у своїх керівників, друзів і колег по роботі. Як у відомій історії з Нільсом Бором, я теж «не соромлюся сказати своїм учням, що я – дурак». Я продовжую активну наукову роботу, у мене вийшло досить багато монографій, підручників і посібників. Я відношу себе до категорії людей, яких можна назвати «організованими ледарями». Коли треба, я завжди можу працювати стільки, скільки необхідно. Але не більше того!

Окрім моєї професійної наукової діяльності у фізиці критичних явищ і фазових переходів, я приділяю тепер багато часу й творчих сил медичній і біологічній фізиці, синергетиці та педагогіці вищої і середньої школи. За останні більш ніж 20 років, що я працюю в Національному медичному університеті, у мене з’явилися чудові учні. Серед них – доктор педагогічних наук і кандидат фіз.-мат. наук, проректор з навчально-виховної роботи і директор Українського медичного ліцею НМУ Цехмістер Я.В., доктор фіз.-мат. наук і доцент кафедри теоретичної фізики КНУ Васильєв О.М., кандидат педагогічних наук і доцент Пащенко В.В., кандидат фіз.-мат наук і мій докторант Н.В. Стучинська, кандидат фіз.-мат. наук і заступник декана 4-го медичного факультету Самко С.П. У мене і зараз досить багато аспірантів та пошукачів – Наталя Гриценко, Олена Зайцева, Галя Шліхта, Андрій Северин та інші. Особливо я пишаюся одним із своїх учнів – Ярославом Цехмістером, який зараз є одним з самих молодих професорів нашого університету, проректором. Впевнений, що у нього та інших моїх учнів – велике майбутнє.

Я люблю життя в усіх його проявах. Раніше, коли я працював в Київському університеті, я був обраний головою Художньої ради фізичного факультету. Разом із студентами ми організовували так звані «усні журнали». Раз на місяць ми запрошували відомих і цікавих людей, таких як, наприклад, кардіохірурга Г.В. Книшова, тоді зам. директора Інституту грудної і судинної хірургії (відомого в народі як Інститут Миколи Михайловича Амосова), режисера-мультиплікатора Д. Черкасського, Є.С. Березняка – легендарного розвідника, «майора Вихоря» та багатьох інших. Було дуже цікаво. Тривало це дійство біля 2-х годин, інколи більше. Думаю, що було б дуже цікаво відновити подібні зустрічі зараз в нашому університеті. І, нарешті, але не в останню чергу (як кажуть англійці), я люблю передавати молодим людям свої знання. Я люблю своїх студентів і, здається, вони люблять мене.

На цьому дозвольте закінчити свої автобіографічні спогади. Як сказала мудра людина, «спогади є той рай, з якого нас ніхто не може вигнати».